Артюр Рембо увійшов в історію як поет-бунтар, який у юному віці створив тексти, що перевернули французьку літературу. Його поезія вражала критиків і митців своїм шаленим ритмом, зухвалою образністю і музичністю. Найвідоміші вірші Артюра Рембо досі вивчають у школах, цитують у фільмах та перекладають у десятках країн.
Добірка найгучніших віршів Артюра Рембо
Артюр Рембо народився у французькому Шарлевілі й уже у шістнадцять років писав вірші, які ставили в глухий кут досвідчених літераторів.
У сімнадцять він надіслав свої твори відомому поетові Полю Верлену, і той був настільки вражений, що запросив хлопця до Парижа. Знайомство з Верленом стало для Рембо квитком у богемний світ, але також джерелом драм. Їхній союз перетворився на бурхливий роман, що закінчився пострілом із револьвера та гучним судом.
Саме після цього Рембо написав «Сезон у пеклі», текст-сповідь, у якому переплівся і біль, і геній.
- “П’яний корабель”.
- “Голосівки”.
- Сезон у пеклі”.
- “Ілюмінації”.
- “Сплячий у долині”.
- “Офелія”.
Юнак із Шарлевіля увірвався у літературу як комета і залишив яскравий слід. Писав у потягах, готелях, на марші, ніби проходив марафон між життям і словом. У сімнадцять створив поему «П’яний корабель», рукопис розійшовся по салонах і відкрив двері до паризької богеми.
Вірші Артюра Рембо з поясненням контексту
Творчий спалах Рембо тривав зовсім недовго — приблизно з 1870 по 1875 роки. Саме у цей час він писав найвідоміші поезії, а далі кардинально змінив життя.
У 1870 році, коли Франція переживала війну з Пруссією, юний Рембо створив «Сплячого у долині» — зворушливий сонет про загиблого солдата. Вже наступного року він пише «П’яний корабель» і «Голосівки», які відкрили йому двері до паризьких літературних кіл і зробили сенсацією серед символістів.
| Назва | Рік | Жанр | Стисло про зміст |
|---|---|---|---|
| П’яний корабель | 1871 | поема | подорож свідомості, свобода |
| Голосівки | 1871 | сонет | кольори звуків, синестезія |
| Сплячий у долині | 1870 | сонет | юний солдат, тиша війни |
| Сезон у пеклі | 1873 | збірка прози | сповідь, самоспостереження |
| Ілюмінації | 1874–1875 | поезія в прозі | видіння, міські міражі |
| Офелія | 1870–1871 | елегійна лірика | шекспірівський мотив, вода |
1873 рік став переломним, бо після бурхливого роману і скандального розриву з Полем Верленом Рембо видає «Сезон у пеклі». Це єдина збірка, опублікована за його життя, і водночас глибоко автобіографічна сповідь.
Голосівки Артюра Рембо як поетична алхімія
«Голосівки» (фр. Voyelles) — один із найвідоміших сонетів Артюра Рембо, написаний у 1871 році. У ньому поет надав кожній голосній літері власний колір і символічний сенс. Це було революційне відкриття, бо замість звичних описів він створив систему, де звук перетворюється на зображення.
Суть твору:
- літера A у Рембо чорна, E біла, I червона, U зелена, O синя;
- кожен звук поєднується з конкретними образами: чорні мухи, кривавий сміх, зелені моря, сині простори;
- у підсумку виникає відчуття, ніби поезія стає картиною.
Цей сонет — маніфест символізму і приклад синестезії, коли різні відчуття (звук, колір, запах) зливаються в одне.
Сам сонет часто трактують як приклад синестезії — явища, коли звуки поєднуються з кольорами і запахами. Для символістів це був сигнал, що поезія може стати багатовимірною, а для Рембо — спосіб показати, як бачить і відчуває світ його уява.
Біографи зазначають, що в час створення цього вірша Рембо перебував у вирі нових знайомств у Парижі. Він прагнув довести старшим колегам, що здатний не просто писати, а руйнувати старі канони. І «Голосівки» стали його маленькою революцією у французькій поезії.
Короткі вірші Артюра Рембо які читають у школі
Вірші Артюра Рембо входять до шкільної програми у 10 класі, адже саме в юному віці він створив тексти, що стали віхами світової літератури.
В зеленолисті в плямах золотих,
В зеленолисті тьмянім, непрозорім,
Де пелюстки, цілунок в сні затих,
Живим і мовби вишивки узором
Розірваним, та очі між дерев –
То фавн квітки відкушує лукаво
І барвить губи не вино старе –
Шалений вибух сміху над гілками.
Коли втікає білкою, вгорі
Тремтять листки усі від його сміху,
Й налякані цілунком снігурі,
Хоч ліс дає притулок їм і втіху.
В кишені руки вклав, ішов собі бульваром,
Одягнений в самий лиш спогад про пальто,
Та вірний був тобі, о Музо, як ніхто,
I повний — о-ля-ля! — палким кохання жаром!
Хлопчак замріяний, я рими добирав,
А з дірки у штанах світило голе тіло,
I небо зоряне тихенько шелестіло —
Ген на Ведмедиці у корчмі я бував.
В осінні вечори сидів я край дороги,
Прислухавшись до зір, і крапельки вологи
На чолі відчував, немов хмільне пиття;
Між тіней-привидів складав я вірші щирі,
Коліном в груди вперсь і грав, немов на лірі,
На гумі, видертій з розбитого взуття.
О палаци, о літа,
Я вивчав принади Щастя
Вам од них втекти не вдасться
Кожен раз його вітай,
Гальський півню, ще співай!
Вже не вернеться бажання:
Я щасливий до сконання.
Чар! Без сил мене лишив,
Дух і тіло полонив
Як слова втямки узяти?
Через чар вони крилаті!
О палаци, о літа!
(Як в лихі попав пригоди,
Жду від нього я знегоди.
Треба, щоб мене на скін
Одіслав спогорда він!
— О Палаци, о Літа!
Він, серця свого шал розпалюючи під
Сутаною, – рука тремтіла в рукавичці, –
Ішов, неначе плив, точивсь хітливий піт,
Беззубо слинивсь рот на жовтому обличчі,
Ішов, неначе плив, "Молімось" – раптом злий
За вухо хтось узяв зневажливо монаха
Й сутану поміж слів, брудніших од помий,
На тілі на його смердючім розпанахав!
Покара!.. і нема сховатися під чим,
Лиш чотками гріхи відпущені лічив
Святий Тартюф – блідий, з хреста немовби знятий!..
Отож, він сповідавсь, молився він затятої
А той нападник навіть бриж доп'яв...
І голим став Тартюф од голови до п'ят!
Тоді, як на небес блакитнім гобелені
Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
Ідуть повз короля, який глузує з них,
Як звалює людей скажений шал на купи,
Мов перемелений, димуючий погній,-
В траві, у радості, нещасні влітку труни,
Природо-матінко, це рід священний твій! —
Тоді сміється Бог із ладану, з узору
Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів-
I засинає він під славоспіви хору,
I прокидається від схлипу матерів,
Що в чорних очіпках заходять до собору
I в кожної мідяк — за сина, що згорів.
У 1874–1875 роках поет пише «Ілюмінації» — дивовижні поезії в прозі, які пізніше назвуть передвісниками модернізму. Але після цього Рембо припиняє літературну діяльність: йому лише двадцять років, а він уже втомлений від поезії й шукає пригод у зовсім інших сферах.
Далі починаються подорожі Середземномор’ям, робота найманцем і торговцем у Ємені та Ефіопії. Він займається торгівлею кавою, шкірою, а також зброєю, пише листи з Адену та Харера, у яких скаржиться на хвороби, спеку і самотність. Поезія залишилася у минулому, але легенда про нього тільки зростала.
